Вже понад століття драматичний театр імені М. Садовського радує своїми виставами вінничан та численних гостей міста та залишається справжньою архітектурною перлиною Вінниці.
Його історія починається у XVIII столітті. Саме у цей період у святкові дні та під час ярмарків починає діяти так званий “пересувний театр”. У XIX столітті вистави демонстрували публіці в орендованому приміщенні на площі Олександрівській (сучасний сквер Козицького).
На початку XX столітті, у зв'язку з активною розбудовою міста, виникає потреба у створенні стаціонарного театру. І згодом місцева інтелігенція домагається того, що в місті нарешті з'являється місце для проведення суспільного дозвілля. Саме театр з його романтичною атмосферою зміг задовольнити бажання тодішньої еліти.
У 1909 році Вінницька міська управа затверджує проект будівництва театру, який належав головному міському архітектору Григорію Артинову. А його внутрішнє оздоблення виконав скульптор Гісерман. Будівництво тривало близько 11 місяців, загальна вартість проекту сягнула 160 тисяч карбованців, з яких 140 тисяч дала міська управа, а ще 20 тисяч — комітет опікування та товариство тверезості Вінниці.
Будівля являла собою модернову композицію із застосуванням елементів Ренесансу. Театр мав залу на тисячу глядачів, три яруси з ложами, сцену з трьома завісами, десять артистичних, вестибюль, каси, два буфети, адміністративне приміщення. Для внутрішнього оздоблення використовували лише найкращі матеріали: сходи та підлогу у вестибюлі та коридорах виклали гранітними плитами, а парадний вхід оздобили білим мармуром.
За спогадами сучасників, до Другої світової війни театр був кращим на Поділлі. Відвідавши його, російський генерал Олексій Брусілов писав, що вінницький театр міг би прикрасити будь-яку європейську столицю.
У перші роки після свого відкриття, театр не мав постійного акторського складу, він приймав численні трупи з усієї Російської імперії. А з появою кінематографу використовувався, як кінозал.
Театр продовжував працювати і під час революції та громадянської війни. 28 січня 1920 року під керівництвом Гната Юри та Амвросія Бучми створюється новий драматичний театр імені Івана Франка. Через три роки через непорозуміння з місцевою владою актори у повному складі змушені були переїхати до Харкова, а згодом — до Києва, де постав державний академічний театр імені Івана Франка. У той час у вінницькому театрі виступали численні гастролери — зокрема, Айседора Дункан, Володимир Маяковський, актори знаменитого харківського театру “Березіль” та московського театру Всеволода Мейєрхольда.
Повноцінний театр відроджується лише у жовтні 1933 року. Постановка опери “Аїда” Джузеппе Верді знаменує собою відкриття стаціонарного обласного театру опери та балету, який лише через сім років реорганізували в обласний музично-драматичний театр.
У період окупації театр не припиняв своєї роботи — оскільки у Вінниці були розташовані штаби головного головнокомандування фашистського вермахта, вистави відвідували представники найвищих чинів ворожого війська. За деякими свідченнями, одним із прихильників театру був найближчий соратник Гітлера Герман Герінг.
Також у цей час на базі трупи драмтеатру діяла підпільна організація під проводом Героя Радянського Союзу Івана Бевза.
У 1944 році фашисти руйнують основну частину театральної споруди. Її реконструкцію розпочинають лише через рік. Автором нового архітектурного проекту стає Дмитро Чорновіл.
На будівництві працювали місцеві мешканці та німецькі військовополонені, які завершують його через три роки. Фактично новий театр поглинув стіни старого, які залишилися майже неушкодженими. Від театру артинівського проекту майже нічого не залишилось.
Під час гастролей до Москви у 50-х роках, театр отримав право називатися на честь корифея української сцени Миколи Садовського.
Теперішній академічний театр по праву вважається одним з найкращих театрів України. Його репертуар постійно поповнюється й навіть імениті критики вважають, що спектаклі вінницького театру гідні столичної сцени.
Дістатися до драмтеатру із залізничного вокзалу можна на будь-якому трамваї чи на тролейбусах №5 та №11 (зупинка “Театральна”).