Якось так історично склалося, що не у нашому місті жив французький інженер Ейфель. На превеликий жаль, під кутом стоїть не Вінницька, а Пізанська вежа. Та й немає у нас башт-хмарочосів, на кшталт тих, що височать над Куала-Лумпуром. І все ж таки, у Вінниці є клаптик землі, біля якого зупиняються й здіймають голову догори. А дехто навіть спеціально їде з інших міст, щоб подивитися на це архітектурне творіння початку ХХ століття. Якщо ви ще не зрозуміли, то мова про Вінницьку водонапірну вежу.
Початок минулого століття вважався добою прогресивною, а тому наша модерна міська влада вирішила порадувати вінничан водогоном. І в рік, коли сумнозвісний лайнер «Титанік» йшов на дно Атлантичного океану, над нашим містом починала здійматися Водонапірна вежа. До слова, проект справа рук архітектора Григорія Артинова, якого ми знаємо, як найвідомішого ділка цієї галузі. І от кожної доби через нашу «водонапірну» пропускалося 600 м3 водички з Південного Бугу. Все воно йшло кумбарськими насосними станціями, потім відстіювалося та фільтрувалося у спеціалізованих будах, яких у місті було три.
Вежа спокійнісінько пережила Жовтневу революцію і Велику вітчизняну. Хоча, під час другої, у ній був облаштований пункт спостереження за містом. Ну, типу, німці слідкували, щоб не підступили «червоні».
У повоєнні часи башта почала слугувати житловим будинком (думаю, що багато хто хотів би зараз там жити), а у 80-х її передали на баланс краєзнавчого музею, що вирішив розмітити там частину своєї експозиції. Та вже у 90-х у вежі експонували речі присвячені вінничанам, які загинули під час Афганської війни.
З 2016 року, тричі на день (о 12:00, о 15:00 та о 18:00) з вежі лунає всесвітньо відома мелодія «Щедрик» Миколи Леонтовича.